7 порад - як перейти на українську мову

[Кармен 0]

а мне на англ легче писать и читать, чем говорить и слушать а на украинском наоборот - на слух понимаю вообще все абсолютно, читаю более менее (напрягаться надо), говорю так себе...если честно, то плохо говорю... писать еще сложнеенаверное потому, что английския я учила, а украинский - нет

[aterpil 0]

для того, щоб виїхати з цієї чи для того, щоб жити в іншій?

[mama_marka 0]

Якщо вам справді цікаво, то ось одна з історій "навернення" (їх, звичайно ж, набагато більше): Тут, певно, доречним буде розповісти свою історію навернення, яка пояснює мотивації. Під наверненням я розумію не просто послугування українською в публічному просторі – спочатку в університеті, з україномовними друзями, на роботі, в державних установах. Всього цього від тебе очікують, якщо ти живеш у Львові. (Забігаючи наперед: можна цього й не робити, або робити частково – у Львові насправді можна спокійно жити, майже тотально залишаючись у російськомовному просторі.) Навернення – це коли ти починаєш говорити українською вдома, коли українська стає першою мовою, якою звертаєшся до незнайомців, коли ти починаєш українською думати.Навернення відбувається поступово, але має бути початковий імпульс. Для мене таким імпульсом був Київ. Достатньо двох чинників: підліткового віку й тітки в київському гастрономі з фразою «Девушка, говорите по-человечески!» – аби спрацював триґер «почуття протесту».Прагнення справедливости й бажання ставати на бік слабшого – це мотивація, яка, за моїми припущеннями, була однією з вирішальних для тих, хто переходив на українську, часто вивчаючи її «з нуля» на початку 1990-х. Оприлюднення інформації про утиски української мали не менше, на мою думку, значення, ніж законодавче закріплення її статусу.Саме тому на українську переходили тоді не всі, як не всі вважали за потрібне бодай трохи говорити нею за совєтських часів. У Львові цей суто етичний розподіл особливо відчутно, адже російська мова з’явилася тут не поступово, а практично одномоментно, це було, даруйте чорний жарт, десантування. Люди, які привезли до Львова російську, зазвичай мали «тягар білої людини», місію просвітників тубільців. У багатьох родинах це почуття плекали й усіляко підтримували, тож частина мого покоління його в природний спосіб успадкувала. У моїй родині цього не було, батьки дружили з «мєстними» і, зрозуміло, цього пейоративу – «мєстниє» – не вживали, як і інших пейоративів, попри те, що вдома говорили російською. Ми з ними переходили на українську в той самий час – тільки вони у Києві (можу хіба припускати, що гастрономні феї і до цього доклалися), де тоді мешкали, а я – у Львові. Після їхнього повернення до Львова ми природно, без спеціяльних домовленостей, перейшли на українську остаточно.Я, здається, раніше порівнювала цей київський досвід із відчуттям, коли людина раптом виявляється погано вбраною. Справді, ми, російськомовні, почавши говорити українською, почувалися як персонажі повчальних книжок та фільмів, у яких колишні багатії через збіг обставин опиняються у жебрацькому вбранні на порозі дорогого закладу, й ті, хто колись біг відчиняти їм двері, тепер не пускають на поріг. Ключове у цій аналогії саме співвідношення статусу – упривілейованого та упослідженого. У нас дуже швидко з’являлася нагода приміряти на себе україномовність, миттю відчути, як змінюється ставлення до людини, яка говорить українською, а не російською. Якщо перехід на українську був конформізмом, то в цьому конформізмі було більше естетського. У Києві нашу «yuppi guilt» підкріплював дендистський шарм, в українській було щось від чарів збіднілої аристократії. Це був виклик.А що ж у Львові, де українська домінувала? А у Львові з’ясувалося, що україномовні друзі – знов-таки через соціяльні чинники – набагато толерантніші, приязніші, цікавіші, ніж більшість, скажімо, однокласників та знайомих. Можна довго пояснювати безліччю історичних, навіть економічних причин, чому сталося саме так. Якщо коротко: військові у Львові говорили російською, бандити говорили російською, бізнес говорив російською, комуністична влада говорила російською.Говорити російською – означало належати до класу, який покликаний домінувати. Російська у Львові була інфікована насильством та аґресією. Ми, наймолодші, не могли цього не відчувати...Але в підсумку все дуже просто: україномовні були чудові. І вони мене любили.Найкраще, що зі мною траплялося, відбувалося в україномовному середовищі. Найважливіші й найулюбленіші на той час книжки я прочитала українською. Українська мова, даруйте цинічне формулювання, виграла конкуренцію за моє серце.Українська мова була звернена у майбутнє, вона була молодою й нахабною. Українська мова була сексі.Здається, 1998 року я потрапила на вечір російської поезії у Львові. Виступав поет-еміґрант, він уже мешкав в Ізраїлі. Серед публіки я впізнавала активістів Російського товариства, відому в місті вчительку російської мови, яка в старших класах намагалася відрядити мене на якусь пушкінську олімпіяду (я щасливо від тієї олімпіяди відкараскалася). Якоїсь миті мені стало моторошно: здалося, що у залі сидять воскові фігури. В перерві ми зі знайомим утекли. І хто може дорікнути мені, що між молодістю і старістю я обирала молодість?До початку 2000-х у нашому виборі був іще й політичний підтекст: російська була мовою совка, ретроградів, кучмізму. Українська була мовою ідеалістів. Так, демократичні, антикучмівські середовища могли спілкуватися російською, писати російською, але вони виявляли підкреслену прихильність до української культури – щонайменше побутової. І обов’язково мали україномовних друзів.Російська була мовою грошей. Первинне накопичення капіталу, як це політкоректно називається, здійснювали насамперед ті, хто не заморочувався національним відродженням і вів свій родовід – кар’єрний чи родинний – від компартійної еліти.Тим часом українська культура нарощувала себе згори: спочатку українською з’являлася література «високої полички», потім – попса, буквально недавно (хтось тепер пам’ятає ті плачі про відсутність україномовного масліту?), спочатку – рок, потім – легша музика. До речі, чим грошовитіша певна сфера, тим менша у ній відвойована українською частка (попса таки залишається переважно російськомовною). Тобто тенденція прямо протилежна до нашого попереднього досвіду, коли російською переважно творили «високу» культуру, а «низьку», «народну» – українською.Глянець, за винятком «домашніх» проєктів, в Україні завжди був російськомовним. Насамперед через описане вище – ґлянець без великих грошей не розмножується. Ще один об’єктивний чинник: мережевий ґлянець запускають через московські представництва видавничих компаній, просто тому, що така в цих компаній структура. І вплив локального українського видавця на рішення про мову українського видання, наскільки я спроможна уявити, суттєво переоцінюють. Але є ще й суб’єктивні чинники: уявлення про українську культуру (в широкому сенсі цього слова, зокрема й культуру споживання, побутові звички, можливості подорожувати тощо) як про культуру або дуже примітивну («шароварну»), або дуже софістиковану, проте в обох випадках – про культуру бідніших. Проблемою нового століття для української стало не те, аби нею говорили повії (вони-то якраз нею говорять – у російських телесеріялах переважно), а джетсетери.Таке розташування сил до певного часу влаштовувало й «автентичних» україномовних, і нас, навернених, бо обидві групи ґлянець помірковано зневажали. Водночас відбувалися партизанські вилазки, і в першій половині 2000-х Юрій Андрухович з’явився в «Elle», Любко Дереш – у «Cosmopolitan», Ірена Карпа – у «FHM» і навіть на обкладинці «Playboy». Минулого року той-таки Жадан двічі потрапляв у номінацію «Людини року» російського «GQ» (припускаю, цей чинник, а також визнання у Росії загалом були вирішальними щодо появи його тексту в першому номері українського «Esquire»). Але саме вихід російською мовою «Esquire», а не, скажімо, того ж «Playboy» викликав бурхливу реакцію. На мою думку, причина цього саме в ніші, яку займав «Esquire». Хай би як крутили носом ті, хто ще вчора купував у київському кіоску російське видання, хай би як бридливо пхикали на нього інтелектуали (частина з них таки засинає з Лаканом під подушкою, а решта? чи аж таке щире те обридження?), а «Esquire» як синтеза культурних та мистецьких уподобань, культури споживання та іронічної постави потрапляв у точку перетину уподобань та інтересів «культурно занепокоєної» частини і «автентичних», і «навернених», і «послідовно російськомовних». Він виявився потрібний і тим, хто читає Андруховича із Жаданом, і тим, хто з принципу придбає Муракамі українською мовою, і тим, кому таке й на думку не спаде, і тим, хто привезе його англійською із закордонної поїздки. Якщо «україномовні» й «навернені» щедрою рукою дарували російськомовному просторові який-небудь бізнесовий або еротичний ґлянець («Forbes» тихенько вийшов російською, не зчинивши скандалу), то після виходу «Esquire» почувалися обкраденими: це ж мало бути наше, це наш простір.Спрощуючи аж до примітивного: український («україномовний» чи «навернений») менеджер чи підприємець виростав на українській рок-музиці та сучасній українській літературі, але видавнича індустрія не брала його смаки до уваги з огляду на те, що той був бідним студентом. І ось він доробився до того, що може придбати більшість рекламованих в «Esquire» товарів, усе ще слухає українську рок-музику і читає українську літературу, але його й надалі вважають неплатоспроможним, що для певної частини цього сеґменту дорівнює лузерству. Не дивно, що потенційні покупці українського «Esquire» образилися.І тут я готова солідаризуватися з ними в їхньому обуренні, але не з їхнім вироком. Я все ще вважаю, що існування «Esquire» російською виправдовує себе, допоки він відкриває Жадана тим, кому пощастило менше, ніж свого часу мені. Тим, хто, на відміну від мене, не потрапив у середовище, завдяки якому слово «українізація» для мене означає не закони й підзаконні акти, не директиви, не гасла, не надривні промови на мітинґах, не, боронь Боже, насильство, а натомість жадібне бажання відкривати інших, розуміти їхні жарти, розуміти їхній біль, вдивляння, замилування, закоханість, смак і сміх. Для тих, хто самотужки не вийде за межі свого офісу, давніх приятелів і родини. Але хто знає, що «Esquire» – це круто. І наступного разу купить не тільки журнал, але й книжку Жадана. Є історії успіху. Нам може це подобатися, чи ні, але шалений успіх «Океану Ельзи» й широка популярність «ВВ» почалися з визнання в Росії (Вакарчук тоді з’явився на обкладинці журналу «ОМ», до слова). Так, це погано говорить про нас, так, ми й досі, як і чотирнадцять років тому, делеґуємо вибудовування ієрархій Москві, але «Океан Ельзи» здобув величезну кількість нових прихильників.Дайте їм шанс, тим, хто нині бридливо відвертається від української. Дайте їм шанс себе полюбити. Покажіть їм обличчя Жадана, бо інакше вони бачитимуть тільки Григорович із Тягнибоком.Припиніть захищати українську мову від тих, хто готовий якщо не говорити, то принаймні слухати й читати нею! Просто дозвольте мові захистити вас – вона має магічну силу. Просто підтримуйте тих, хто здатен закохувати в неї, хто пише вірші й музику, хто яскравий, іронічний, хто підсвічений цією мовою і тим неймовірно красивий. Чи хтось рахував тих, що вивчали українську за книжками Андруховича та записами «Братів Гадюкіних», «Плачу Єремії», «Мертвого півня» й того ж «ВВ»? Я не знаю, скільки нас, але я знаю, що Україну робили і роблять україномовною вдалі ґітарні акорди й несамовито добра поезія.Іще років зо п’ять тому моя позиція щодо російської була набагато радикальніша, і логіка тут проста: якщо я вивчила українську, чому її не можуть вивчити інші? Але мушу визнати: таки не можуть. І через розріджений культурний та медійний простір, і через брак практики, і через брак зовнішніх стимулів, і через аґресивну русифікацію останніх двох років. Що з нею робити – окрема велика тема. Одне я знаю напевно: російськомовні не є автоматичними союзниками русифікації! Дайте їм можливість полюбити вас, не смійтеся з їхньої вимови, не іншуйте їх, прийміть їх так, як колись прийняли мене мої друзі.Важливо, аби ми побачили одні одних. Мене не полишає відчуття, що нас, колишніх російськомовних, таки ніхто до пуття не розуміє – ані українці-«автохтони», ані принципово російськомовні, що твердо залишаються при своєму, «родном». «Вы нас даже не представляете».Повертаючись до описаної на початку сцени в ресторані: мені важко пригадати, коли б на російську переходили російськомовні-новоукраїномовні. Ні, ми, колись-російськомовні-новоукраїномовні, звичайно, послуговуємося російською. У розмовах зі старими «ненаверненими» друзями, родичами, росіянами врешті-решт, а також зі співвітчизниками, які справді не розуміють української, принаймні моєї, з уже, здається, вкарбованими за п’ятнадцять років львівськими інтонаціями та галицизмами. Ви, «автентичні україномовні», навряд чи знаєте, що коли ми залишаємося у своєму колі – колі навернених – то не переходимо на російську, а й далі говоримо українською. І не важить – знайомі ми кілька хвилин, чи кілька десятиліть, чи ми заледве пригадуємо імена одні одних, а чи ми коханці. Ми говоримо українською в кухнях та курилках, на мітинґах протесту й на роботі, на конференціях та у ліжках. Наша українська не є ввічливим жестом, виставою, бажанням бути кимось іншим. Наш вибір – невилучна частина нас самих, він похідний від низки інших, значно важливіших, засадничих виборів.Ми ще дуже мало знаємо одні про одних – всі, україномовні львів’яни, російськомовні львів’яни, російськомовні донецькі, дніпропетровці, які говорять із батьками українською і російською на роботі, кияни, які говорять із батьками російською, а з друзями – українською. Ми всі насправді живемо у мереживі цих заплутаних і складних виборів, і, якщо вже зовсім відверто, сама ця заплутаність здається мені, може, й болючим, але надзвичайно цінним досвідом, у якому так щільно, до крові, змішано соціяльне й приватне, родинні історії та підліткові образи, прочитане й прожите. І цілком можливо, що переживання цього досвіду є тим, чим Україна може бути цікавою світові, чим вона може його збагатити. Я хочу, аби «Esquire» виходив українською, але не ціною викручених комусь рук, бо це означало би, що цю мережану тканину наших досвідів рубають сокирою. Ми маємо в проживанні цих досвідів перезнайомитися, і якщо це відбуватиметься за посередництвом російськомовного журналу – хай буде так.- See more at: http://krytyka.com/ua/articles/dobyrayuchy-movy#sthash.y4RxbIvD.dpuf[+sign]"Those Who Sacrifice Liberty For Security Deserve Neither."[-sign]

[plastilin 0]

"чтобы" вместе пишется в этом случае() [+sign]"Ich bin der groesste Psychiater der Welt!"(c)[-sign]

[plastilin 0]

обычно дети хорошо с этим справляются)() [+sign]"Ich bin der groesste Psychiater der Welt!"(c)[-sign]

[Byaka 0]

А что єто меняет? Речь біла о том, что изучение язіка дает понимание менталитета. () [+sign]"Хорошие девочки отправляются на небеса, а плохие - куда захотят." Утэ ЭрхардБог создал труд и обезьяну,Чтоб получился человек.А вот пингвина он не трогал,Тот сразу вышел хорошо.[-sign]

[Byaka 0]

Стеснялась нападок подобніх вашим и умников которіе тікают ошибками. () [+sign]"Хорошие девочки отправляются на небеса, а плохие - куда захотят." Утэ ЭрхардБог создал труд и обезьяну,Чтоб получился человек.А вот пингвина он не трогал,Тот сразу вышел хорошо.[-sign]

[Byaka 0]

А с чего ві взяли, что єто - патриотизм? Как моя русская подруга в Швеции которая начала учить украинский может біть укр. патриотом? Или я патриот Франции, раз учу французский? Или мои друзья в США патриоті Великобритании?[+sign]"Хорошие девочки отправляются на небеса, а плохие - куда захотят." Утэ ЭрхардБог создал труд и обезьяну,Чтоб получился человек.А вот пингвина он не трогал,Тот сразу вышел хорошо.[-sign]

[Окра 0]

а я учу языки для себя :) вот польский хотелось бы выучить Или испанский думаю начать учить. В Польше жить не собираюсь и в испаноговорящих странах тоже.

[ganesha 0]

о, спасибо!() [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[Byaka 0]

Ой.. Я учила и немецкий и англ-й и фр-й и иврит... Бьется головой об стену :) () [+sign]"Хорошие девочки отправляются на небеса, а плохие - куда захотят." Утэ ЭрхардБог создал труд и обезьяну,Чтоб получился человек.А вот пингвина он не трогал,Тот сразу вышел хорошо.[-sign]

[Окра 0]

все просто. раньше не было потребности Вы же не будете пить воду, если ее не хочется? А если есть жажда - пьете.Так и с украинским. Мне, русскоязычной, сейчас на русском совсем не хочется читать. Муж читает, а я нет. Открыла для себя укрсучлит, до чего же есть хорошие авторы.

[ganesha 0]

не знала, что вы- и Окра тоже :) еще год назад я бы и думать не думала так рассуждать. и вообще, я вышиванку носила до того, как это стало мейнстримом. теперь ни в жисть не одену :)() [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[ganesha 0]

ну, Оля, ну не подменяйте понятий. ваши с друзьями языковые потребности связанны с тем, что вы проживаете в странах, где их необходимо знать() [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[ganesha 0]

непереводимая игра слов (с) () [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[ganesha 0]

кокетка :)() [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[ganesha 0]

о, тут я не поспорю- очень неплохие авторы () [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[plastilin 0]

пожалуйста) буду благодарна, если и вы будете исправлять мои ошибки)() [+sign]"Ich bin der groesste Psychiater der Welt!"(c)[-sign]

[plastilin 0]

ох... гарно() [+sign]"Ich bin der groesste Psychiater der Welt!"(c)[-sign]

[Новая_уже 0]

чудово, дякую()

[ganesha 0]

где-то когда-то нам рассказывали, что ребенок воспринимает не язык, а носителя языка+ т.е. мама, если уж решила на украинском разговаривать- то пусть не сбивается и ребенка не путает. так и с остальными: для каждого языка- отдельный человек [+sign]"женщина...всегда она..." (с)[-sign]

[Окра 0]

это от вас зависит :) на каких языках они будут говорить Если поставить цель - научить детей, то будет все в порядке, научатся.

[Окра 0]

... ...

[Окра 0]

глюки

[versa 0]

mama_marka, дякую, оце воно: "Дайте їм шанс себе полюбити", як нас буде хтось поважать, якщо ми самi...