Из-за чего станете звёздочкой в дверях?

[Sveta_323P 0]

+1, только я и не мечтала, еще прыжки с парашутом+) Просто сразу не любила и боялась .

[koriza 0]

а кто должен оцениветь степень !свидомости" выбора,сделанного взрослым человеком? "звездочке"?)) [+sign]Моя любовь - без дна,А доброта -как ширь морская,Чем я больше трачу,Тем становлюсьсильнее и богаче! ШекспирКак кому, а мне нравится думать!М.Жванецкий[-sign]

[orishka 0]

навіть не знаю, мене в таких драконівських умовах тримали батьки, що я своїм мабудь ВСЕ дозволю(в межах розумного), але звичайно дуже багато говоритиму аргументів проти,якщо це шкідливо+ я свого часу пішла з батьківського дому в 17 років - через 2 години після зустрічі сходу сонця(випускний) сіла на автобус і поїхала за 200 км від дому. Зараз можу сказати - зробила дурницю, свідомо зробила - аби вирватися з-під опіки надмірної...якби мати не ставала зірочкою(в моему випадку це реально так було - якщо після 18.00 вечора виходжу з дому - мама стоїть в дверях) - може б такого не сталося.То що дала "зіркова поза"? Шкода, шо аноніма не можу включить, я б з прикладами все порозповідала:) думаю багато б хто задумався.[+sign]Мое богатство-мои дети, вкладывая в их развитие я получаю прибыль их достижениями.[-sign]

[Nonigirl 0]

Наркотики, уголовщина, водка = "звездочка", плюс домашний арест с пристегиванием к батарее. [+sign]Бог есть любовь)[-sign]

[zag_sv 0]

Вот в тему статья: Син має знати: з чим би він до нас не прийшов - істерик не буде, інаш хрест – приймати його таким. Лише тоді з роками ми можемо сподіватися, що він нам все розповість перед спланованою поїздкою у небезпеку».http://nvua.net/opinion/borisko/Svyataya-nepravda--15198.htmlСвятая неправда Юлия Бориско Правда буває запізнілою. Коли вже нічого не змінити. Коли брехня заради власного спокою залишається останнім діалогом між рідними серцями. «Не сказане лишилось несказанним», - слова Ліни Костенко. Чи ж це не розділяє ще більше за смерть? Мене вражає, як багато матерів дізнаються, що син воював, одночасно з повідомленням про його героїчну загибель. Ще від часу Небесної Сотні чи не щотижня у сюжетах про останню шану родичі озвучують гіркий подив: він же сказав, що поїхав до дівчини/на сесію/на заробітки/не солдатом, а волонтером.Мені шкода хлопців, які в цвіті літ вибули зі школи життя. Але ще більше шкода матерів, позбавлених останнього шансу висловити найважливіше, поспілкуватись про головне, як це можливо у випадку смертельної загрози.Я втрачала рідних людей. Знаю, що це таке. Втім, досі гріє реалізованість почуттів. Досі згадую глибокі душевні розмови перед розлукою розміром в життя. Любов не вмирає і рано чи пізно все одно очиститься від егоїстичного бажання володіти. Та якщо люди були чесними одне з одним, біль втрати відпускає швидше. У багатьох з нас у шухлядках пам’яті знайдуться адреналінові пригоди зеленої юності, пустощі зі смертю. Я пригадую, як у 17 років поїхала у свій останній пластовий табір.Закарпаття. Напівзруйнований Невицький замок. Симпатичний хлопчина, з яким ми втекли і видерлись на вежу, що зсередини виглядала як глибока криниця зі сміттям на дні. Зверху через провалля - по діаметру - лежала балка. Вона була неприкріплена, місцями випалена, місцями просто трухлява.Мені шкода хлопців, які в цвіті літ вибули зі школи життя. Але ще більше шкода матерів, позбавлених останнього шансу висловити найважливіше, поспілкуватись про головнеІ мене переклинило. Я заявила, що нікуди звідти не піду, поки не пройду над прірвою. Кинула виклик хлопчині. Борючись зі страхом, ми кілька хвилин намотували кола. І коли вже напарничок майже уламав мене полишити цю безглузду ідею, я стрибнула на балку та перебігла на інший бік. Це справді був інший бік, бо між нами з тим юнаком пролягла прірва, глибша за підземелля замку. Він не зміг повторити мого «подвигу». До табору ми дійшли мовчки і розійшлись незнайомцями. Я згадала цей випадок, а заразом і чимало іншого спонтанного ідіотизму, коли сама стала мамою. Мене кидало в жах від думки, що мої діти теж можуть так легковажити життям, поки я у щасливому невіданні чекатиму їх вдома (з пляцками). А наші нащадки ще ті екстремали, вони цілком варті нас. Син стартував навіть колоритніше.Маркові – вісім. Ми марно намагаємось вийти з періоду червоного щоденника. Затоплений у першому класі шкільний туалет був лише початком його «томсоєрської» кар’єри. Сварити немає сенсу - він образиться і закриється. Тож ми регочемо над його витівками разом, підбадьорюючи посвятити нас в усі деталі. Після сеансу аморальної солідарності поколінь я незмінно прошу: все було супер, але, рідний, не роби так більше, бо ж вчителі і директор викличуть і виховуватимуть нас з татом, а дуже не хочеться. Марко обіцяє «більше ніколи», і щоразу пауза між витівками довша і довша.Ми вже зрозуміли, що наш син робитиме чимало дурниць, конфліктуватиме з оточенням і зопалу гриматиме дверима. «Все, що ми можемо – любити його! – сказав після чергового важкого вечора над «домашкою» мій чоловік. -Тим більше, що він по-справжньому нас. поважає. Син має знати: з чим би він до нас не прийшов - істерик не буде, інаш хрест – приймати його таким. Лише тоді з роками ми можемо сподіватися, що він нам все розповість перед спланованою поїздкою у небезпеку».Не кожна може бути як Матір Божа, яка шлях свого сина пройшла поруч з ним, поважаючи його вибір і приймаючи його долю. Але кожній бог посилає дітей по силах її. Думаю, нам усім до снаги вибудувати нормальну комунікацію з дітьми, коли їхній голос в сім’ї так само важливий, як наш. І бути для великих синів і дрібних синочків (які за природою своєю ризикують більше, ніж доньки) не лише дуже рідною людиною. А дуже рідною людиною, якій її хлопчик може довірити і всі свої хуліганські секрети, і серйозні чоловічі рішення. [+sign]Мои дети сделаны с любовью :)Бедным быть не стыдно, стыдно быть дешевым...(Шукшин)[-sign]